Майстри слова із Жовтанецького НВК І-ІІІ ст. отримали перше високе визнання
Конкурсні роботи Софії Кулини та Софії Вихопень, вихованок Денисюк Олени Миколаївни, вчителя української мови та літератури Жовтанецького НВк І-ІІІ ст., присвячені 160-літтю від дня народження славетного Івана Франка, пройшли відбір і були включені до збірника творів львівських письменників "Український Мойсей", виданому Львівським крайовим товариством "Рідна школа".
 
8 жовтня 2016 року Софія Вихопень стала учасницею прямого ефіру львівського радіо в передачі "Формат слова", де прочитала свій твір "Про це нашуміли тополі..."
На світлинах: голова крайового товариства "Рідна школа" професор Петро Сікорський, ведучий радіопередачі "Формат слова" письменник Олесь Дяк, вчителька української мови та літератури Жовтанецького НВК І-ІІІ ст. Олена Денисюк, її вихованка Софія Вихопень та учасниця передачі з Жовківщини Анелія Піх.
КОНКУРСНІ РОБОТИ
Софія Кулина
Я живу в селі Жовтанцях
Й тим пишаюсь дуже.
Розкажу тобі по правді,
Й зрозумієш, друже.
Я ходжу по тих дорогах,
Де Франко бував,
Бачу річку і тополі,
Що про них писав.
В центрі села, біля церкви,
Камінь звели люди,
Щоби пам’ять про поета
Панувала всюди.
Чому так любив Франко
В Жовтанцях бувати,
Я це спробую вам, друзі,
Стисло розказати.
Була вчителька одна -
У нас працювала,
А коли був вільний час,
То вірші писала.
Так хотілось Климентині
Відомою стати,
І наважилась вона
Вірші друкувати.
А у той час редактором
Франко працював.
Він натхнення до роботи
Дівчині додав.
Він повірив у вчительку,
У талант її,
І вже дуже, дуже скоро
Став другом сім’ї.
Так писали, працювали,
Щось редагували,
За спільною роботою
Швидко дні минали.
То у Львові, то в Жовтанцях
Часто зустрічались,
Поки вони один одного
Та й не покохали.
Та,як бачим ,не судилось
Їм у парі бути,
Довелося наставнику
Вчительку забути.
Не беруся я судити,
Хто з них прав, хто ні,
Та ці зустрічі в Жовтанцях –
Пам’ятні нам дні.
Бо не в кожному містечку
Франко побував.
А я можу похвалитись:
Він нам рідним став.
Софія Вихопень
ПРО ЩО НАШУМІЛИ ТОПОЛІ
У Жовтанцях жила і в 1884- 1886 рр. працювала вчителька Климентина Попович – одна з тих, чий поетичний талант відкрив Іван Франко і підтримував у літературній праці.
Йду стежкою,що нею йшов Франко –
Вузькою стежкою через старенький цвинтар,
Нею тепер вже ходить мало хто,
Мало кому цікаво це тепер…
Минаю стару каплицю, до якої теж нікому діла нема. Замкнені двері, облуплені стіни – німі. А довкола – буяння зелені. Шумлять, тріпочучи листом, старі височенні тополі. Вони, мабуть, - єдині живі свідки того часу. Кажуть, вони бачили Франка і Климентину. Сріблисті тополі, про яких стільки написано в листах Франкових до Климентини Попович - учениці, друга, коханої. Вони, оці дерева, не були тоді такими могутніми й величними, але кликали до себе, даруючи затінок і прохолоду, чули їхні розмови і про щось шепотіли самі.
Іду до них, прислухаюся до їхнього гомону. Вдивляюся у крислаті крони, що переплелися високо-високо. Почуваюся, наче у храмі. Прислухаюся…
То було далекого 1884 року, ще в позаминулому столітті.
Заклопотаний безліччю різних літературних, наукових та громадських справ Іван Франко знаходив час, щоби прийти сюди, у Жовтанці. Так, так прийти. Не дивуйтеся, бо це справді не близько. Сьогодні таку відстань не кожен погодився б здолати, а йому доводилося йти, бо поштовий тарантас їхав у Жовтанці лише раз у тиждень. А душа потребувала бачити її, чути дзвінке щебетання.
А починалося все з того, що молода вчителька довірила Іванові Франку свої вірші. Перші свої поетичні рядки – несмілі й ще такі недосконалі. Дівчина зовсім не сподівалася на відгук, адже таких початкуючих поетів було багато. Але сталося навпаки. Можливо, тоді вона вперше відчує впевненість і напише йому:
Великий Друже мій, надійний Друже,
Я дякую Вам щиро в цім листі,
Що із моїх писань,дрібних, недужих,
Зібрали ви крупинки золоті…
Спочатку були підбадьорливі листи, поради у віршуванні, а потім зустрічі у Львові, у Жовтанцях. Молода поетеса росла в очах свого наставника, -------а її вірші прагнули
…Летіть по нашім убогім краю,
Де люди гнуться в тяжкій роботі
І часто хліба куска не мають.
Прагнули нести віру й надію покривдженим.
Часто тривожили сумніви:
А може, я скажу щось недоладне,
До чого розум гострий Ваш не звик?
Ви перший мій цінитель і порадник,
Ви перший мій учитель-провідник. ---------
Франко справді не шкодував сил, розуміючи, що дуже легко можна розбити і звести нанівець сподівання молодого таланту. І вона повірила у себе, а ще більше – йому.
Чень сповняться мої дівочі мрії
І стану я відома накінець…
Та знатиму: талант мій Ви леліяли.
Ви мій наставник, Ви ж і мій творець.
Вона відкривала його і для себе, щоразу більше захоплюючись ним, як людиною. Спільна праця, спільні ідеали переросли в глибокі почуття.
Бо він у слові – як небожитель,
А в буднях – вітер п’янкий, весняний.
Для мене ж, знаю, не просто Вчитель –
Він мій коханий.*
Не судилося їм бути разом. Хоч щастя було вже так близько, доля розпорядилася інакше. У вірші, присвяченому Іванові Франку, через багато років Климентина Попович напише:
А як в поему Твоїх юних днів
Я також вплела квітку хоч одну,
Посеред злиднів одну хвильку втіх, -
Я, Друже, хвилю цю благословлю.
Немов прокидаюся, підводжу голову, вдивляючись у могутні стовбури, у густе сплетіння гілок.
Тріпочуть листям угорі старі тополі,
Шумлять собі, як і колись шуміли,
Про що? Вони б, звичайно, розказали,
Коли б ми, люди, слухати хотіли.
*У роботі використані вірші Левка Воловця “До Івана Франка” та “До своїх віршів”.
|
